###Українська "Барселона", або В столиці граді вранці-рано ###

Український футбол не перестає дивувати і радувати. Ті, хто говорять про нудний, нецікавий чемпіонат і таке інше - просто нічого не розуміють. Ні в футболі, ні в навколофутбольних речах. Для них футбол - це цифри результатів і турнірна таблиця. Можливо, навіть крізь призму букмекерських контор (чи як воно тепер називається). А для нас з вами - це живе явище, що трансформується, змінюється, піднімається і падає, як там синусоїда. Правда ж? Тому всі грані футболу цікаві - треба тільки вміти на них дивитись. (Для тих, хто буде розповідати про те, що футбол - "це тільки гра на полі", розкажіть їм про каталонський "Більше ніж клуб", про більбаїнський принцип "тільки баски". І це тільки те, що спало на думку з "моєї" Прімери.)

Так я до чого. Цього літа у нас два постачальника новин (самі вживайте слово "ньюзмейкер"). "Шахтар" продає так, що нікому в Україні не снилось, а "Динамо" купує приблизно в такому ж ритмі. Але крім того продовжує звеселяти футбольну спільноту заявами на кшталт "Говоримо "Севастополь" - маємо на увазі "Шахтар". Це я подивився відео на офіційному сайті столичного клубу. Посміявся, заочно подякував колегам за такий оптимістично-гумористичний сюжет. А потім замислився.

ФК "Динамо" зараз переживає дуже цікавий період в своєму житті. Період, аналогів якому досі в Києві просто не було. Не могло виникнути. Ні, можна, звісно, притягнути за вуха радянські часи - але навіть на фоні столичних команд статус "Динамо" був непересічний. Особливо в часи Лобановського. Скажемо прямо - "Динамо" було номер один. (Не в турнірних таблицях конкретних чемпіонатів, звісна річ.) Було - і, здавалось, так буде завжди. Пам'-ятаєте це вікопомне коментаторське, з 90-х - "сьогодні вся Україна зібралась у екранів телевізорів"? Пам'-ятаєте, звісно ж. Ну от.

А тепер ситуація змінюється. У киян більше немає серйозних, потужних покровителів. Воно більше нецікаве сильним світу цього - ні, ну не так, щоб аж зовсім (он Фірташ свою квіточку на футболки приліпив), але всерйоз, як до середини 2000-х, вже ні. "Динамо" втрачає статус "метрополії", втрачає відчуття "імперії, над якою не заходить сонце". І ця втрата - страшніша за будь-які очкові, кадрові та Бог зна ще які втрати. Для самого "Динамо" та тих, хто себе з ним ототожнює.

Найцікавіше, що нічого ж нового не відбувається. Навіть в форматі українського футболу - не кажучи вже про футбол в цілому. Не так ми унікальні і самобутні, як того б хотілось. В цьому плані, до речі, ми є частиною світового футбольного процесу. Хоча це не той випадок, коли можна і треба пишатись причетністю.

Так от. В "Динамо" (і навколо нього) зараз плачуться, що судді, мовляв, убивають - витягаючи суперників, що у конкурента з'-явились "постачальники очок". Так все це ми уже бачили, чули і пережили. Кілька років тому. Тільки напрямок прокльонів і натяків (втім, які тут вже натяки - прямим текстом пішло) був діаметрально протилежний, з Донецька в Київ. Не буду розтікатись мислію по древу, ви всі пам'-ятаєте, що і як лунало як безпосередньо з вуст учасників процесу - так і за допомогою ЗМІ, і які предмети одягу літали над засніженим газоном. Тепер ми чуємо звинувачення в майже тому самому на адресу тих, хто сам недавно звинувачував. Так і хочеться пригадати сакраментальне "Вор у вора дубинку украл"...

Але я не про те. Справа в тому, що у всій цій ситуації, попри її схожість з донецькими істериками, є принципова різниця. Різниця, яка полягає в тому, що "Шахтар" паралельно з цією артпідготовкою піднімався до нинішніх висот. "Динамо" ж рухається в протилежному напрямку. Подивіться на першу половину 2000-х. Григорій Суркіс стає президентом ФФУ, отримує в руки важілі керування всім вітчизняним футболом. Його партнер Віктор Медведчук - перший заступник голови ВР, потім голова Адміністрації Президента, "сірий кардинал", з важілями керування всією Україною. А тепер пригадайте фінал чемпіонату України 2000/01, пригадайте всі ті скандали, що супроводжували останню в серії перемогу киян в чемпіонаті.

І подивіться, що стало з "Динамо" нині. Ніяких покровителів (я вже не кажу про "ісконних динамівців", яким був той же Медведчук) у владі, ніякої влади над Федерацією. В чемпіонаті кияни спочатку випадково програли чемпіонство, потім заслужено і кілька разів підряд. Далі дійшло до боротьби за місце в Лізі Чемпіонів, а останній антирекорд на сьогодні - третє місце, тобто кваліфікація до Ліги Європи. "Динамо" відступає, можна навіть сказати, що робить це планомірно. Але поки були інші інструменти впливу, використовували їх. Зараз же вибирати не доводиться, адміністративний ресурс вичерпано - тому й почались всі ці плачі Ярославни. Боротьба просто набула нових форм.

Ще раз повторюсь, нічого страшного не відбулось. Подивіться на всіх "грандів" радянської доби. Російські "Спартак" і "Динамо", білоруське та грузинське "Динамо", молдовський "Ністру", азербайджанський "Нефтчі", вірменський "Арарат", узбецький "Пахтакор" - вся їх велич залишилась там, в Радянському Союзі та першому пострадянському десятилітті. Зараз вони - просто "одні з". З кількох чи багатьох - але таких же самих претендентів на титули, як і вони. Не знаю, як вони пережили цю трансформацію - але в Києві її сприймають дуже болісно. І тому, що велич "Динамо" була не на рівні "виграли одне чемпіонство" чи "протримались в вищій лізі декілька сезонів" - у киян є чим похвастатись навіть на європейському рівні. Похвастатись в історичному розрізі, приблизно як "Ноттінгем Форест" чи "Ґьотеборгу". Плюс процес падіння затримали міцні позиції "динамівців" у владі. Але рано чи пізно це мало статись. І от воно, це падіння, ця десакралізація "ВК ДК" (абревіатура, що означає "Великий Клуб Динамо Київ", те чи не останнє, чим біло-сині можуть козирнути у суперечках з чорно-помаранчевими), відбувається. Тут і зараз.

Але головна проблема навіть не в тому. В кінці кінців, "Шахтар" вже пережив і стадію публічних істерик, і стадію божевільних придбань, що не виправдали себе, і стадію безсистемних тренерських змін. Та разом з тим донецький клуб розвивався, прогресував. Тому той же "конфлікт інтересів" - це не більше ніж один із засобів у війні. І, скоріш за все, неосновних засобів (роблю такий висновок через те, що в Україні головне відбувається якраз "під сподом", а на людях - тільки ток-шоу та інші "операції прикриття"). У "Динамо" ж, таке враження, вся політика сучасності буде направлена саме на публічні наїзди на конкурента(ів). Яка користь буде від цього, додумайте самі.

Я ж лише нагадаю історію з іншого часу і іншого чемпіонату. 1960-го року "Барселона" завоювала свій 8-й чемпіонський титул. У головного конкурента каталонців, "Реалу", на той момент було 6 трофеїв. Наступне, дев'-яте золото приїхало в Каталонію 1974-го. У мадридців на той момент уже вже 15 перемог в чемпіонаті. Що ж сталось з "Барселоною"? А те й сталось. Не зумівши знайти заміну славній команді першої половини 50-х, не зумівши пережити поразку в фіналі Кубку Чемпіонів, керівництво "Барси" знайшло інший вихід із ситуації. Звалювати всі свої проблеми на когось іншого. Тут у нас вкрали гравця, а ось нас судді вбивають на користь Мадриду, а тут, а там... Так, ситуація за часів Франко в Каталонії була непроста - але сказати, що "Барселону" прямо з усіх сторін пресували і не давали жити, аж ніяк не можна. "Барселона" не те що не розвивалась - вона навіть на місці не стояла, поступово деградуючи (падіння блаугранас не було глибоким тільки тому, чому й "Динамо" досі бореться за зону ЛЧ - гідних конкурентів майже не було).

Навіть поява в першій половині 70-х супертренера і супергравця (Рінуса Міхелса і Йохана Кройфа) не змінила ситуацію кардинально - наступне, десяте чемпіонство сталось аж 1985-го. У "Реала" на той момент було вже 20 титулів. Порівняйте - "відставали на два" і "випереджають на десять". Тільки прихід принципово нового президента, Хосепа Луїса Нуньєса, а пізніше, після кількох невдалих експериментів, повернення Кройфа у новій іпостасі докорінно змінили ситуацію. І тільки з середини 80-х, через два з половиною десятиліття після фіналу на "Ванкдорфі", "Барселона" повернула собі статус суперклубу - не на папері чи у власних мріях, а в реальному житті.

От і думайте, куди йде "Динамо", і що його чекає в майбутньому. Як на мене, то певні висновки цілком можна робити вже зараз. Погано тільки, що ці висновки не зроблені (ще після першої серйозної невдачі - невиходу в груповий турнір ЛЧ) тим, кому це потрібно і необхідно. Хоча - звісно простіше і зручніше розказувати про "постачальників очок" чи підступних арбітрів, списуючи на них чергові невдачі.